Голлівуд обожнює історії виживання. Коли Арону Ралстону заради порятунку свого життя довелося ампутувати власну затиснуту валуном руку, кіношники не упустили шансу зробити з цієї історії захоплюючий фільм під назвою «127 годин» і отримати за нього кілька жаданих статуеток.
Однак є й інші, не менш достойні «Оскара» історії, до яких Голлівуд поки не добрався:
1. Антарктичне пекло Дугласа Моусона
На початку 20 століття австралійський вчений Дуглас Моусон організував експедицію в Антарктиду.
14 грудня 1912 року, коли Моусон і двоє його колег Белгрейв Ниннис і Ксав’єр Меріц, зібравши цінні для науки відомості, вже поверталися на базу, трапилося нещастя: Ниннис провалився в ущелину і загинув. Падаючи, він потягнув за собою санки з припасами і більшу частину собак з упряжки мандрівників. До будинку залишалося 310 миль (майже 500 км.)
Щоб дістатися до бази, Моусону і Мерицу належало пройти пішки по мертвою крижаною пустелею, де сховатися або перепочити було абсолютно ніде. Їжі залишалося максимум на третину шляху.
Коли закінчилися припаси, мандрівником довелося їсти власних собак – а це значить, що тягнути санки тепер доводилося самотужки. Зрештою, Меріц помер від холоду й виснаження. Моусон залишився один на один з безкраїм антарктичним жахом. Його мучив кон’юнктивіт і таке моторошне обмороження, що почала сходити шкіра, клаптями випадати волосся, а підошви ніг сочились кров’ю і гноєм. Але, незважаючи ні на що, мандрівник вперто рухався вперед.
Дуглас Моусон
В якийсь момент він ступив на непомітну під шаром снігу тріщину, провалився в ущелину і безпорадним лантухом повис над безоднею, в той час як сани якимось дивом намертво застрягли у снігу на краю.
Навіть у цій, здавалося б, безнадійної ситуації Моусон не здався. Він став обережно підтягуватися на чотириметрової мотузці, час від часу зупиняючись і відпочиваючи, поки не дістався до краю ущелини. Вибравшись назовні, він продовжив шлях і, нарешті, дістався до бази… де дізнався, що судно «Аврора», на якому він повинен був дістатися додому, відчалило всього п’ять годин тому!
Наступного довелося чекати цілих 10 місяців.
2. Історія марафонця, який загубився в Сахарі
Піщаний марафон по Сахарі вважається одним з найважчих у світі. На цей перехід шестиденний довжиною в 250 кілометрів наважуються тільки найбільш досвідчені й витривалі.
Поліцейський і п’ятиборець з Сицилії Мауро Проспера теж вирішив випробувати себе. Чотири дні все йшло добре, Мауро йшов сьомим.
А потім піднялася піщана буря. За правилами, у таких випадках учасникам належало зупинитися і почекати допомоги, але італієць вирішив, що якась буря йому не перешкода – що він, піску не бачив! Мауро обернув голову шарфом і продовжив шлях.
Через шість годин стих вітер, і Проспера зрозумів, що весь цей час йшов кудись не туди. Він опинився так далеко від решти, що навіть сигнальні ракети були марні – ніхто їх не бачив. Абсолютно один, посеред найбільшої і негостинної пустелі на всій Землі.
Проспера нічого не залишалося робити, окрім як продовжувати йти. Для економії рідини пісати доводилося у флягу з-під води. Зрештою, він набрів на занедбану мечеть, де зголоднілий марафонець зміг поживитися, відловлюючи кажанів, відриваючи бідним тваринам голови і випиваючи їх кров.
Потім від відчаю Проспера намагався накласти на себе руки, перерізавши вени на зап’ястях, але від зневоднення його кров настільки загусла, що відмовлялася виливатися назовні, так що з цього нічого не вийшло – тільки пара подряпин і головний біль. І тоді марафонець поклявся, що буде боротися за життя до кінця, хоча, по всій видимості, це смерть не захотіла його прийняти, тому що іншого варіанту просто не було.
Протягом п’яти наступних днів Проспера продовжив блукання по Сахарі, тамуючи голод ящірками і скорпіонами, а спрагу – росою.
А через дев’ять днів поневірянь, доля зглянулася нарешті, над змученим італійцем – він зустрів групу кочівників, які пояснили, що він знаходиться в Алжирі, більше ніж в 200 кілометрах від місця, де, по ідеї, повинен бути.
І що ви думаєте? Минуло два роки, і Проспера записався на участь у новому марафоні, з якого повернувся цілим, неушкодженим і в строк.
3. Історія людини, яка вижила в австралійській пустелі, харчуючись жабами
Справа була в 2001 році. Хтось Ріки Мегі прокинувся… посеред австралійської пустелі. Він лежав обличчям вниз, присипаний землею, а навколо бігала зграя собак дінго, поглядаючи на чоловіка голодними очима. Все це не обіцяло нічого доброго.
Як його занесло тут опинитися, Мегі абсолютно не розумів. Останнє що залишилося в пам’яті — він за кермом власного авто, що їде по малонаселеній місцевості на захід. Нічого незвичайного.
Десять днів Мегі йшов босоніж невідомо куди, і чим довше йшов, тим бессмисленней йому здавалася ця дорога. Нарешті, він набрів на дамбу, де розбив маленький курінь із гілок та лози. В цьому курені він прожив наступні три місяці, харчуючись п’явками та кониками. Іноді йому вдавалося зловити жабу – це був делікатес. Він подсушував її на сонці, поки жаба не покривалася хрусткою скоринкою, а потім з насолодою їв. Зрештою, Мегі знайшли і врятували фермери. До цього моменту він виглядав так:
Прийшовши в себе, Мегі написав захоплюючу книгу про свої пригоди.
4. Історія дівчинки, яку удочерила» сім’я мавп
Коли Марині Чапмен було чотири роки, її викрали. Останнє, що вона пам’ятала – як хтось схопив її ззаду, зав’язав очі і кудись поніс. Прокинулась малеча в колумбійських джунглях. Татом у дівчинки був аж ніяк не Лайам Нісан, тому ні гори трупів терористів, ні волков з розірваними пащами, ні захоплюючих погонь в цій історії не було. Як не було і швидкого порятунку викраденої дитини.
Замість цього Марину знайшли мавпи, взяли її в свій клан і стали вчити її, як добувати їжу, лазити по деревах і всяким іншим мавпячим премудростям.
Минуло кілька років, і Чапмен домоглася видатних успіхів у мистецтві крадіжки рису і фруктів з будинків навколишніх сіл. Місцеві жителі хоч і помічали в компанії мавп одну підозріло людиноподібну, але тільки кидали в неї каміння, відганяючи злодюжку від своїх будинків назад у джунглі.
Якщо доля кинутої людьми та вихованої тваринами дівчинки здається вам жахливою, не поспішайте. Чапмен врятувала… людська сім’я з явно садистськими нахилами. Ці люди фактично перетворили дівчинку в рабиню, виділивши їй спальне місце на підлозі біля печі.
На щастя, Чапмен вдалося втекти від своїх «рятівників». Вона залізла на дерево, де її помітила одна місцева жінка, покликала до себе жити і виростила як власну дочку. Чапмен благополучно адаптувалася до життя в суспільстві, переїхала в Англію і зустріла красеня-музиканта. Справа закінчилася весіллям.
5. Історія людини, яка три дні простояла по пояс в лайні
Ветерану Другої світової війни Куліджу Уинсетту з Вірджинії було 75 років, коли він потрапив у цю в прямому сенсі погано пахне історію.
Будинок у самотнього пенсіонера був старенький, із зручностями у дворі. Як-то раз він вийшов за потребою, а підгнилі дошки підлоги візьми та й провалися. Уинсет опинився у вигрібній ямі, по пояс в лайні – в «біблійному пеклі», як він сам це потім назвав. Вибратися самостійно він не міг, оскільки частина його ноги була ампутована, а одна рука не діяла після інсульту. Так він і простояв три доби, в озері власних фекалій, відбиваючись від щурів, павуків і змій, які, як виявилося, були там частими гостями.
Зрештою, місцевий листоноша зауважив, що ніхто не виймає пошту, занепокоївся і вирішив провідати старого. Проходячи через двір, він почув слабкі крики про допомогу і викликав рятувальників.