Дивилися голодні оченята -І серце в нені рвалося навпіл …

Дивилися голодні оченята—
І серце в нені рвалося навпіл.
Давно нема нічого їсти в хаті,
Пусті миски, пустий( ой, горе!) стіл…

Мовчало все, мовчали голі стіни,
Лиш жевріло серденько каганця,
Снували каламутні чорні тіні,
Ніби просили кусничок хлібця.

В печі купчиною нагорнутий був попіл…
І від безсилля до нестями гірко.
Надворі хвіртка гупала, як постріл,
І з неба падала надій остання зірка.

Найпершою забрала смерть бабусю,
Старенька простогнала:”Віджила…”
А чоловік пішов та й не вернувся,
Пішов шукати хліба їм— й нема,

Загинув у дорозі чи замерз де?
Уже не скаже…А вона з дітьми
Проти голодної воює смерті,
Посивіла — сивіша від зими.

Он два синочки, її соколята,
Із сумом дивляться в куток, на піл,
Де їх сестричка навіть оченята
Відкрить не хоче, глянути довкіл.

Скільки протягне– вже того не знали:
Чи один день, чи, може, може… два,
Бо смерть так близько, на чоло спадала,
Хилилася безсило голова,

Тримала доня в ручках дрібний хрестик,
Була байдужа, навіть не сумна,
В очах світився ледве-ледве вогник,
І танула, як свічечка, вона.

Страшна безвихідь в кожному куточку…
Здавалося, що світ йде шкереберть,
Бо де ж узяти хлібчика шматочок,
Щоб вижити, щоб побороти смерть?!

Сумною тінню човгала ще мати,
Мов не сприймаючи реальність допуття,
А в доньчиних голодних оченятах
Згасав останній вогничок життя,

І хрестичок із рук упав додолу,
І заридала свічечка слізьми…
Чорна біда котилась хлібним полем
Через Вкраїну, зліша від зими…

М.Філоненко