Герої не вмирають!
Стоїть хлопчина біля стели пам’яті і плаче,
Вдивляється у фото, знайоме лиш йому.
Як важко споглядати на постать цю дитячу,
В очах його я прослідковую “Чому?”
– Чому, мій рідний, ти зараз не зі мною?
Чому без тебе я стрічатиму весну?
Коли тебе немає – холод за спиною,
Як ніби я – не ти… ходив на ту війну!
Закрию очі – хочу, щоб мелодія лунала,
Така легка і ніжна лиш для нас,
А мама каже: “Вже веселощів зазнала,
Життя тепер чекаю без прикрас”…
Мій рідний тату, я б усім по квітці
Під кожну фотографію поклав,
Я серцем прошу – нетреба свідків,
Щоб ти мене востаннє обійняв.
Зі стели чорної на нього споглядають
Сотні очей, усміхнених, привітних,
Слова його до себе “приміряють”.
І,… голос він почув такий близький і рідний.
– Зростай синочку, я завжди з тобою
Думками, поглядом, залишуся в піснях,
Ти бережи матусю, як я беріг з любов’ю
Країну, що палала у вогнях!
У тебе серце є велике, синку,
У ньому місце знайдеться завжди
Для рідної землі, бо ти її кровинка,
Коли покличе – з допомогою іди!
Хлопчина усміхається крізь сльози:
– Ви чули, він живий, лише в стіні!
Хотіла б знати я, які у нас прогнози,
Багато ще батьків загинуть у війні?
О.Поляруш
